На основі аналізу європейського досвіду функціонування енергетичних спільнот виокремлено шість бізнес-моделей, які охоплюють різні способи участі громадян, громад і місцевого бізнесу у виробництві, споживанні, постачанні та управлінні енергією. Це колективні інвестиції у ВДЕ, колективне самоспоживання, енергоспільнота як постачальник енергії, енергетичний сервіс (Community ESCO), цифрова агрегація енергетичних ресурсів та муніципально-громадське теплопостачання. 

Кожна модель має власний механізм створення та розподілу цінності, потребує різних ресурсів, партнерств і джерел фінансування та може бути адаптована до різних потреб українських громад. 

Щоб наочно показати логіку функціонування кожної моделі, її ключові елементи систематизовано за допомогою канви бізнес-моделі (Business Model Canvas).

1. Колективні інвестиції у ВДЕ

Модель колективних інвестицій у ВДЕ (Renewable Generation Ownership) передбачає, що група громадян, місцевих підприємств та/або організацій спільно інвестують у будівництво та експлуатацію об'єктів відновлюваної енергетики — сонячних електростанцій, вітрових турбін, біоенергетичних установок.

Члени спільноти стають співвласниками генеруючих потужностей та отримують дохід пропорційно своїм внескам. Основна логіка моделі базується на кооперативних принципах: кожен член має один голос незалежно від обсягу інвестиції, управління здійснюється демократично через обрану раду директорів, а прибуток розподіляється між виплатою дивідендів членам та реінвестуванням у соціальні проєкти. Модель поєднує економічну вигоду для інвесторів із позитивним впливом на місцеву громаду. 

Фінансування залучається через випуск пайових акцій (community shares), які доступні для широкого кола громадян за низьким порогом входу. Додатково можуть залучатися кредитні ресурси від фінансових установ, грантове фінансування (зокрема через програми EU LIFE CET) та облігації. Доходи формуються з трьох основних джерел: продаж електроенергії на оптовому ринку, довгострокові договори купівлі-продажу електроенергії (PPA — Power Purchase Agreements), а також пільгові тарифи (feed-in tariff) та преміальні доплати (feed-in premium).

У перспективі модель передбачає energy sharing, під чим розуміється можливість колективного споживання енергії членами спільноти після впровадження відповідної нормативної бази. 

Соціальний ефект моделі полягає у створенні локальних робочих місць, збільшенні податкових надходжень до місцевих бюджетів, посиленні енергетичної незалежності громад та розвитку енергетичної грамотності населення. Частина прибутку спрямовується до громадського фонду (Community Fund) на проєкти боротьби з енергетичною бідністю та екологічні ініціативи.

Уніфікована канва бізнес-моделі

Проведений аналіз дає змогу узагальнити ключові механізми створення та розподілу цінності в межах моделі колективних інвестицій у ВДЕ. Їх систематизацію представлено за допомогою канви бізнес-моделі, яка відображає основні елементи її функціонування та взаємозв’язки між ними.

В аналітичній записці «Бізнес-моделі енергетичних спільнот: європейський досвід та сценарії адаптації до умов України» детальніше про основні ресурси для реалізації бізнес-моделі, її унікальну ціннісну пропозицію, механізм взаємодії, канали комунікації, сегменти користувачів, структура витрат та ризики.

2. Колективне самоспоживання

Бізнес-модель «Колективне самоспоживання» (в ЄС цей механізм має назву обмін енергією, «energy sharing») передбачає, що енергія, вироблена установками ВДЕ, які мають регуляторну прив’язку до енергетичної спільноти, покриватиме потреби не лише об’єкта, на якому встановлено відповідні генеруючі установки, але й учасників енергетичної спільноти, які розташовані окремо та споживають енергію із централізованої мережі.

Таким чином, потреби в електричній енергії учасників енергоспільноти покриваються частково за рахунок електричної енергії, виробленої об’єктами генерації, що перебувають у власності такої спільноти або іншим чином для регуляторних цілей, пов’язаних із такою спільнотою. 

Це означає, що споживачі, які є учасниками енергетичної спільноти, споживають електричну енергію, з трьох умовних джерел:

• за наявності - власні об’єкти генерації (регуляторно не прив’язані до енергетичної спільноти);
• генеруючий об’єкт, який прив’язаний до енергетичної спільноти та є частиною механізму «колективного самоспоживання»;
• традиційний постачальник електричної енергії, відповідальний за балансування свого портфелю перед оператором системи передачі та покриття залишкової потреби споживача в енергоресурсі.

Важливо, що з метою забезпечення балансу між інтересами вироробників, споживачів та операторів мереж колективне самовиробництво часто передбачає жорстку часову та іноді територіальну синхронізацію. Так, як в Португалії, так і у Греції зазначені умовні джерела:

а)обліковуються в рамках кожного 15-хвилинного періоду, а обсяги виробництва

б) розподіляються за заздалегідь визначеними та повідомленими оператору системи розподілу правилами, або за їх відсутності за правилами «за замовчуванням», які встановлює регулятор.

Застосовуються також і додаткові запобіжники: наприклад, у Греції генеруючий об’єкт має бути власністю енергетичної спільноти. На відміну від цього підходу, в Португалії генеруючий об’єкт може належати на праві власності третій стороні (інвестору) – при цьому в Португалії існує чіткі територіальні обмеження щодо відстані між об’єктами споживання у рамках механізму колективного самоспоживання та генеруючим об’єктом (загалом від 2 до 20 км). Застосовуються також й інші механізми протидії зловживаннями.

Бізнес-модель є цікавою зокрема для випадків, коли генеруючі об’єкти ВДЕ будуються на об’єктах, для яких характерні періоди відсутності або значної обмеженості споживання електричної енергії (наприклад, на будівлях шкіл або університетів, які влітку можуть не працювати, а вироблення електричної енергії з PV-панелей якраз інтенсифікується в цей час).

Уніфікована канва бізнес-моделі

Кейси GD Feirense у Португалії та Minoan Energy Community у Греції демонструють різні організаційні підходи до реалізації моделі колективного самоспоживання, проте мають спільну мету — забезпечення учасників доступною електроенергією через механізми спільного володіння та розподілу вигод відгенерації електроенергії ВДЕ. 

Незважаючи на відмінності у структурі власності, джерелах фінансування та рівні залучення учасників, обидві практики дозволяють виокремити ключові елементи, що визначають функціонування цієї бізнес-моделі. 

Для їх систематизації та подальшого аналізу можливостей адаптації до українського контексту нижче представлено уніфіковану канву бізнес-моделі колективного самоспоживання та енергетичного шерінгу.

В аналітичній записці «Бізнес-моделі енергетичних спільнот: європейський досвід та сценарії адаптації до умов України» детальніше про основні ресурси для реалізації бізнес-моделі, її унікальну ціннісну пропозицію, механізм взаємодії, канали комунікації, сегменти користувачів, структура витрат та ризики.

3. Енергоспільнота як постачальник енергії

Бізнес-модель «Енергоспільнота як постачальник енергії» передбачає, що енергоспільнота отримує ліцензію на постачання електричної енергії та стає постачальником для своїх учасників.

Порівняння існуючих прикладів такої моделі вказує на те, що важливим фактором для її впровадження є наявність значних обсягів власних генеруючих потужностей з ВДЕ. Це важливо тому, що енергетична спільнота як постачальник конкурує з іншими, більшими постачальниками, які діють на роздрібному ринку.

Конкурентна перевага енергетичної спільноти має забезпечуватися через ціну електричної енергії, яка постачається споживачам, оскільки саме ціна залишається основним критерієм вибору постачальника. При цьому конкурентна перевага енергоспільноти може бути забезпечена як за рахунок низької вартості виробництва та збуту (cost of sales) електричної енергії (якщо спільнота має значні власні потужності або партнерські відносини з іншими виробниками, які готові гарантувати доступні та стабільну ціну продажу електроенергії), так і за рахунок конкурентного рівня маржі (якщо спільнота прив’язує свою ціну до оптового ринку, але за рахунок збуту власного виробництва може тримати досить низьку та прозору маржу).

Уніфікована канва бізнес-моделі

Приклади Enercoop у Франції та Coopérnico у Португалії мають досить різні підходи до організації енергетичних спільнот-постачальників електричної енергії. Водночас обидві моделі базуються на поєднанні принципів кооперативного управління з діяльністю на конкурентному роздрібному ринку електроенергії та орієнтацією на забезпечення учасників доступною електроенергією з відновлюваних джерел. Узагальнення досвіду цих енергетичних спільнот дозволяє виокремити ключові елементи бізнес-моделі постачання електроенергії, які систематизовано у канві бізнес-моделі.

В аналітичній записці «Бізнес-моделі енергетичних спільнот: європейський досвід та сценарії адаптації до умов України» детальніше про основні ресурси для реалізації бізнес-моделі, її унікальну ціннісну пропозицію, механізм взаємодії, канали комунікації, сегменти користувачів, структура витрат та ризики.

4. Енергоспільнота як сервісна компанія (ESCO)

Модель енергоспільноти як сервісної компанії ґрунтується на принципі, що організація, незалежно від форми (кооператив, муніципальна компанія чи сервісний оператор), не просто встановлює обладнання, а надає комплексну енергетичну послугу, орієнтовану на результат. 

Йдеться про управління попитом, оптимізацію генерації, інтеграцію систем зберігання, цифровий моніторинг та інші інструменти, що формують економічний і технологічний ефект для громади або окремого об’єкта.

В Україні така логіка частково реалізована через модель енергосервісу (ЕСКО), де оплата здійснюється за рахунок досягнутої економії. Водночас у європейській практиці енергоспільноти мають ширший функціонал: вони поєднують керування потоками енергії, власну генерацію з відновлюваних джерел, участь членів у прийнятті рішень і роботу на ринках електроенергії. У цьому контексті сервісна компанія фактично виконує роль оператора локальної енергосистеми.

Робота такої моделі починається з аналізу об’єкта або території: технічних характеристик, профілю споживання, потенціалу генерації та зберігання. На цій основі формується пакет технічних, організаційних і цифрових рішень. Сервісна компанія забезпечує встановлення та інтеграцію обладнання, здійснює моніторинг і оптимізацію роботи систем, а також може брати участь у ринкових механізмах і забезпечувати розподіл вигод між учасниками.

Вже є практичні варіанти реалізації такої моделі. Наприклад, модель «сонячна енергія як послуга» дозволяє споживачам стати прозʼюмерами без початкових інвестицій: сервісна компанія фінансує встановлення і обслуговування, а користувачі оплачують отриману послугу. Аналогічно працює модель «тепло як послуга», поширена у сфері централізованого теплопостачання та когенерації.

Важливу роль у розвитку таких підходів відіграють партнерства із зовнішніми компаніями, які можуть надавати послуги енергоефективності (енергоаудити, модернізація будівель, систем опалення та освітлення) або брати участь у проєктах генерації енергії з відновлюваних джерел.

Фінансова модель зазвичай базується на оплаті за результат і може мати різні форми: частка від досягнутого ефекту (економії або доходу), фіксована сервісна плата або їх поєднання. 

Модель енергоспільноти як сервісної компанії створює вигоди на кількох рівнях. Учасники отримують доступ до енергетичних рішень без значних початкових інвестицій і можуть зменшувати витрати завдяки локальній генерації та керуванню споживанням. Сервісний оператор зацікавлений у високій ефективності рішень, що сприяє довгостроковим партнерствам і розвитку сервісу. Для громад це означає підвищення енергетичної стійкості, зменшення навантаження на мережі електропостачання та підтримку місцевої економіки.

У межах ЕСКО застосовуються дві основні схеми винагороди:

• гарантована економія – компанія забезпечує визначений рівень енергозбереження;
• спільна економія – досягнутий ефект розподіляється між ЕСКО і клієнтом протягом узгодженого періоду відповідно до договору.

Отриманий економічний ефект може використовуватися для повернення інвестицій ЕСКО або спрямовуватися на подальші реінвестиції на місцевому рівні. У таких бізнес-моделях інвестуючі компанії зазвичай володіють активами, інфраструктурою та мають ключові повноваження щодо прийняття рішень. Водночас, з огляду на індивідуальний характер проєктів і їхню залежність від місцевих умов, члени громади також беруть активну участь у процесі ухвалення рішень.

Таким чином, ЕСКО можна розглядати як базову модель, що демонструє життєздатність підходу «оплата за результат». Водночас енергоспільнота як сервісна компанія є ширшою і більш гнучкою моделлю, яка поєднує технічні, економічні та кооперативні інструменти для сталого розвитку енергетики на місцевому рівні.

Уніфікована канва бізнес-моделі

На відміну від моделей, орієнтованих на колективне володіння або постачання електроенергії, ESCO-модель зосереджується на наданні комплексних енергетичних послуг та досягненні вимірюваного результату у вигляді економії енергоресурсів, підвищення енергоефективності та зміцнення енергетичної стійкості споживачів. 

Узагальнення європейського досвіду застосування енергосервісних механізмів дозволяє сформувати канву бізнес-моделі енергоспільноти як сервісної компанії, що поєднує функції технічного оператора, інвестора та координатора енергетичних рішень.

В аналітичній записці «Бізнес-моделі енергетичних спільнот: європейський досвід та сценарії адаптації до умов України» детальніше про основні ресурси для реалізації бізнес-моделі, її унікальну ціннісну пропозицію, механізм взаємодії, канали комунікації, сегменти користувачів, структура витрат та ризики.

5. Модель спільноти віртуального агрегатора

У громадах можуть впроваджуватися більш технологічні енергетичні моделі, зокрема ті, що пов’язані з управлінням попитом і наданням гнучкості мережі. У таких моделях агрегатор об’єднує невеликі обсяги гнучкості від багатьох учасників і формує з них ресурс, придатний для участі на ринках балансування або допоміжних послуг. 

Запропонована модель дозволяє поєднати виробників, споживачів і установки зберігання енергії (УЗЕ) в єдину керовану систему з узгодженим плануванням і спільною участю на ринку. Це відкриває можливості навіть для дрібних споживачів (у тому числі домогосподарств із ВДЕ чи акумуляторами) долучатися до ринків гнучкості, змінюючи власні режими споживання чи виробництва.

Установки об’єднуються за технічними параметрами та розташуванням, а у випадку ВДЕ агрегатор враховує мінливість генерації та інтегрує її через прогнозування й балансування. Модель працює на цифровій платформі, яка збирає дані, формує прогнози та дає змогу оперативно керувати навантаженням.

Агрегатор оптимізує роботу групи як одного ресурсу, використовуючи різні типи установок і компенсуючи їхні коливання за допомогою накопичувачів та гнучкого попиту.

Громадські або локальні агрегатори можуть діяти як самостійна одиниця агрегації або передавати агрегований ресурс гнучкості більшим агрегаторам як учасник агрегованої групи. Учасники агрегованої групи чи спільноти укладають договори, у яких визначаються обсяги гнучкості, правила зміни споживання та умови винагороди. Це може бути як диспетчеризоване управління обладнанням у пікові моменти, так і цінові стимули.

Якщо зобов’язання не виконуються, передбачені штрафи. Окремо учасники мають договір із постачальником електроенергії, а агрегатор забезпечує технічні засоби: смарт‑лічильники, датчики, HEMS (Home Energy Management System - система управління енергоспоживанням будинку), мобільні додатки тощо.

Такі спільноти формуються навколо спільного інтересу отримувати вигоду від ринків гнучкості. Їх можуть ініціювати як самі споживачі, так і агрегатори. Хоча більшість витрат бере на себе агрегатор, потреби споживачів враховуються в контрактах, адже саме вони визначають реальний потенціал гнучкості. Успіх таких моделей залежить від зрозумілих регуляторних правил та наявності технологічної інфраструктури (смарт‑облік, IoT, системи управління), які дозволяють точно вимірювати й використовувати гнучкість на ринку.

Ключові принципи роботи моделі:

• Кожна група електроустановок (одиниця агрегації) функціонує як єдина система з інтегрованими технічними параметрами.
• До групи можуть входити лише установки певної потужності та з одного регіону/області комерційного обліку.
• Агрегатор укладає договори з учасниками групи, у яких визначені правила купівлі-продажу енергії, розрахунку небалансів, управління установками та оплати послуг із балансування.
• Використовуються цифрові платформи для моніторингу, управління та звітності, забезпечуються кібербезпека та захист даних.
• Агрегатор може надавати допоміжні послуги оператору системи передачі та брати участь в оптовому ринку електроенергії.

Уніфікована канва бізнес-моделі

Модель віртуальної агрегації є однією з найбільш інноваційних форм організації енергетичних спільнот, яка поєднує можливості цифрових технологій, розподіленої генерації та активної участі споживачів у функціонуванні енергетичної системи. На відміну від традиційних моделей, її ключова роль полягає не лише у виробництві або постачанні енергії, а й у координації, оптимізації та інтеграції різноманітних енергетичних ресурсів через єдину цифрову платформу. Узагальнення наявних практик дозволяє сформувати канву бізнес-моделі, яка відображає основні механізми створення цінності, взаємодії учасників та розподілу отриманих вигод.

В аналітичній записці «Бізнес-моделі енергетичних спільнот: європейський досвід та сценарії адаптації до умов України» детальніше про основні ресурси для реалізації бізнес-моделі, її унікальну ціннісну пропозицію, механізм взаємодії, канали комунікації, сегменти користувачів, структура витрат та ризики.

6. Муніципально-громадська модель теплопостачання

Європейська політика переходить від централізованих монополій до децентралізованих систем, закріпивши права енергетичних спільнот на виробництво та продаж енергії. Оскільки сектор теплопостачання формує понад 50% енергоспоживання ЄС, муніципально-громадське теплопостачання (CDH) розглядається як ключовий каталізатор декарбонізації та локального розвитку, що утримує капітал у регіонах.

Для України, яка втратила близько 27 ГВт потужностей через війну, децентралізація виробництва та мікромережі є єдиним ефективним механізмом забезпечення стійкості. Поточний технічний стан сектору характеризується такими статистичними даними: за оцінками експертів, понад 78% теплових мереж в Україні (близько 9 346 км) перебувають в експлуатації понад 25 років, що призводить до наднормативних втрат теплової енергії на рівні 13–40%. Це створює критичне навантаження на муніципальні бюджети та унеможливлює забезпечення якісної послуги без докорінної зміни технічної й управлінської моделей.

Перехід від застарілої централізованої моделі теплопостачання до сучасних систем муніципально-громадського теплопостачання (Community District Heating, CDH) є важливим чинником сталого енергетичного розвитку українських громад. Сучасний стан об’єднаної енергетичної системи (ОЕС) України характеризується високим рівнем вразливості внаслідок цілеспрямованого руйнування об’єктів критичної інфраструктури, зокрема теплових електростанцій (ТЕС) та теплоелектроцентралей (ТЕЦ).

Події 2022–2025 років продемонстрували вичерпання ресурсу стійкості централізованої моделі теплозабезпечення (3GDH), яка базувалася на великих генеруючих вузлах та магістральному транспорті енергії на великі відстані.

Перехід до архітектури муніципально-громадського теплопостачання (CDH) є не додатковою можливістю, а умовою збереження критичної інфраструктури. Нова архітектура муніципально-громадського теплопостачання (CDH) має спиратися на перехід до бізнес-моделі "Тепло як послуга" (Heat as a Service) із запровадженням двоставкового тарифу та прозорістю на базі онлайн-дашбордів.

Успішна архітектура CDH інтегрує ресурси трьох суб'єктів:

• Муніципалітет надає землю, магістральні мережі, сприяє отриманню дозволів та виступає «якірним споживачем» (школи, лікарні), гарантуючи стабільний грошовий потік для кредитування.
• Громада/Кооператив виступає співінвестором нової генерації (наприклад, котелень на біомасі), геоінформаційних систем (ГІС) відновлювальних джерел енергії, теплових насосів (ТН) або індивідуальних теплових пунктів (ІТП), долаючи соціальний спротив через співволодіння активами.
• Професійний оператор забезпечує технічну експлуатацію, диспетчеризацію та оптимізацію через енергосервісні контракти.

У гібридній моделі співфінансування вигоди розподіляються асиметрично, але взаємовигідно. Приватний інвестор або професійний оператор отримує фінансовий прибуток (ROI) завдяки гарантованій тарифній складовій (платі за потужність) і довгостроковому контракту. Натомість Громада (як співінвестор) отримує не прямі дивіденди, а капіталізацію власної інфраструктури, гарантовану енергобезпеку під час криз, стабілізацію цін на тепло (захист від шокових стрибків вартості газу) та утримання коштів у межах локальної економіки. Історична модель заробітку підприємств теплокомунерго (ТКЕ) на "продажу гігакалорій" створює антистимул до енергозбереження. Модель CDH переходить до концепції "Heat as a Service" (HaaS), згідно з якою споживач платить за підтримання комфортної температури (наприклад, 21 °C).

Оскільки громада володіє генерацією, вона зацікавлена інвестувати у термомодернізацію будівель, знижуючи тепловтрати та розширюючи мережу без нових капіталовкладень у потужності. Важливо зазначити, що модель HaaS не є тотожною класичному тарифу на теплопостачання. Її впровадження можливе виключно за умови повної технічної модернізації на стороні споживача: 100% комерційного обліку, наявності ІТП з погодним регулюванням та термомодернізації будівель. Без цих передумов перехід до оплати "за комфорт" несе ризики фінансових збитків для оператора.

CDH формує стійкість через відмову від монополії на газ. Використовуються: 1) локальна біомаса для генерації; 2) ВДЕ; 3) ІТП з ТН. Теплова мережа з накопичувачами тепла діє як "віртуальна батарея" для енергосистеми, акумулюючи надлишки дешевої відновлюваної енергії та підвищуючи її стійкість.

Сучасна модель Community District Heating розглядається не просто як котельня, а як комплексний енергетичний вузол. Одним із ключових пріоритетів для забезпечення живучості системи (створення повноцінного «енергетичного острова») є інтеграція когенераційної установки (CHP) або альтернативних джерел власної електрогенерації та акумулювання. Використання газопоршневих двигунів або турбін органічного циклу Ренкіна (ORC) на біомасі дозволяє генерувати електроенергію для заживлення мережевих циркуляційних насосів та автоматики котельні, центральних теплових пунктів (ЦТП), ІТП під час системних блекаутів. Використання газопоршневих двигунів або турбін органічного циклу Ренкіна (ORC) на біомасі дозволяє генерувати електроенергію для заживлення мережевих циркуляційних насосів та автоматики ІТП під час системних блекаутів. Без власної електрогенерації та акумулювання функціонування локального енергетичного та теплового острова в умовах знеструмлення є технічно неможливим.

Впровадження динамічної віртуальної моделі мережі на базі IoT вирішує проблеми перетопів та тарифоутворення. Впровадження цифрового двійника (Digital Twin) на базі ГІС та SCADA дозволяє перейти від реактивного до предиктивного управління.

Сучасні дослідження та практика впровадження (зокрема платформи Gradyent) демонструють значний потенціал оптимізації:

• Зниження пікових навантажень, адже технологія дозволяє зменшити використання пікових котлів до 84% у специфічних операційних сценаріях за рахунок термічної інерції мережі. Інтегровані системи AI-IoT здатні скоротити викиди CO до 21% завдяки управлінню попитом у реальному часі.
• Використання нейронних мереж (ANN) дозволяє мінімізувати похибку прогнозу попиту, оптимізуючи операційні витрати.

Фундаментальною передумовою для цього є геоінформаційна система (ГІС). Створення електронної схеми мереж (векторизація) є обов'язковим першим етапом, без якого подальша автоматизація неможлива.

Уніфікована канва бізнес-моделі

Дана бізнес-модель адаптована до специфіки теплопостачання, де ключовими ресурсами є фізична інфраструктура (труби/котельні), а фінансова стабільність забезпечується завдяки обов'язковому двоставковому тарифу. Запропонована бізнес-модель муніципально-громадського теплопостачання базується на синергії між стратегічними активами міста та інвестиційним капіталом громади.

Ключовими партнерами моделі, окрім громади, муніципалітету та ОСББ, виступають фінансові установи (банки, міжнародні фонди), що забезпечують доступ до "зеленого" капіталу, а також професійний оператор мережі. Для подолання управлінських ризиків ("конфлікту відповідальності") модель передбачає дворівневу структуру: Наглядова рада (представники громади), яка ухвалює стратегічні рішення та контролює прозорість тарифу, та технічний оператор (ліцензована компанія), що здійснює оперативне управління, диспетчеризацію та несе повну відповідальність за безаварійність системи згідно з контрактом про рівень сервісу (SLA).

В аналітичній записці «Бізнес-моделі енергетичних спільнот: європейський досвід та сценарії адаптації до умов України» детальніше про основні ресурси для реалізації бізнес-моделі, її унікальну ціннісну пропозицію, механізм взаємодії, канали комунікації, сегменти користувачів, структура витрат та ризики.

Довідково

Проєкт «Спільна енергія: будуємо зелені енергетичні спільноти України» реалізується Агенцією сталого розвитку «Синергія» за підтримки Європейського кліматичного фонду.

Проєкт спрямований на адаптацію європейських моделей енергетичних спільнот до українських умов, розвиток спроможності муніципалітетів та місцевих ініціатив і практичне опрацювання рішень для розвитку децентралізованої відновлюваної енергетики в Україні.